Не розібратись в собі… якась дика хвилююча порожнеча чим далі тим блище… вже зовсім поруч… та
дивне відчуття feel nothing… — ні подиву ні страху ні бажання… лише оболочка мого Я..., а всередині інша, без доказів себе....
   Вирішую повірити словам… так щиро вони звучать… дають тепло… роблю крок назустріч, всміхаюсь — з появою музики… що з кожним днем лунає все гучніше та з душею...
Та як не дивно зіштовхуюсь об власну необережність… Слова ці крихтами зриваються з реальності, зникаючи без сліду… ніби їх ніколи не вимовляли уста… так переконливо...
 … Бо вірити потрібно в те, що поруч… чию прилеглість відчуваєш без зайвих зізнань ...
Воно тоді нагадує справжність… наповнює тебе Тобою!...
а порожнеча відступає… даючи місце мріям… тут віднаходиш свій світ… проте… вже не одна...