День перегляду фотокарток, прослуховування пісень та спогадів… день спогадів… Не дарма кажуть, що пісня наче носій пережитих моментів. Без музики не уявити часом свого життя… вона наче повертає нам самих себе, по шматочках… з минулого..
    Не зрозуміти шаленої туги по собі колись… рік чи то й більше назад… памятаю як посміхаюсь… створюю Себе… баланс життєвої енергії є запорукою життя. Миті, періоди коли тебе ще не зачепила рутина безвихідних обов'язків… " Мусиш"-жахливе слово, мурашки по шкірі від його трактувань та сенсу… Так важко з ним боротись, а   воно пожерає до кісток… ламає, паралізує погляд на речі, власну свободу… бачу на ній ці химерні сліди і жахаюсь… тепер, коли оговталась від безперервного руху коліс, кроків… через себе та тісних рамок. Свободу жаль…
    Згадую щодня слова про силу думки в нашій голові… що все навколо і ставлення до речей — продукт нашоі уяви… Її насичувати треба, направляти в правильне русло і цим створювати свій світ,
 вільний ..., де завжди лунає музика на програвачі, чути запах свіжозмеленоі кави, де щирі люди поруч і ти займаєшся улюбленим… На стіні велика карта світу і знимки з різних краін. Світ, де займаєшся йогою, вчиш кілька нових іноземних мов і давно забула слово «мусиш»… Вільна та щаслива...
   Життя — це барви… різних кольорів… Нам обирати відтінки.
Воно чудове і варто щодня бути вдячним за шанс проживати саме це життя, сповнене світла. Головне не підпадати під шаблон і не давати затьмарювати вільність духу… і серце звільнити від недовіри та лишнього занепокоєння...і відчути Любов...
   Ту,  про яку мріяла… колись… зі «своєю» людиною, де спорідненість душ та об'єднані власні світи...
  Про це ніколи не можна забувати, навіть коли «мусиш» і затихає твій внутрішній голос...
Адже, Людина — це мріі, космічні мріі з книг, почутих пісень, побачених снів та пройдених миль… Life miles...
And if you see the darkness just pull the smiles inside, open your heart & feel the warm Sun of your deep soul...!

Пережиті моменти з деякими людьми варто ставити в «рамку памяті»… як гарант того що ці яскраві знимки  не втратять колір до наближення весни… —  ранкова кава в кавярні рідного міста, чи схід сонця… десь за тисячі миль, щирі душевні розмови на підвіконні старої  будівлі… Сьогоднішній ранок надихнув… повернулось відчуття, коли ти нарешті так близько до себе, своїх думок…  Інколи важливо віднайти місце і час, коли розмови зайві, щоб натомість почути свій голос! Цінуйте справжні миті і людей, які їх вам дарують… будьте чуйними...і нехай кожен ранок дарує тепло)





 

      Хтось скаже божевільна… вільна… яка різниця, коли це зараз як синоніми

Постали… а ти на роздоріжжі… твердиш що ти є ти… але не та що була...
   Вбачаєш новий світ в уяві… де кольри переважають, хоч і твердять, що наче б не існує їх… тебе… що сіре все..і хтось рішив за нас… як жити… чи творити ...
   

   Типу «змирись… лови мізерне щастя… » — а в тобі боротьба і крик — бо хочеш цілий світ зірвати… чи просто спати.., занурившись у дім… втекти від себе… чи то наздогнати ... 
     Напевно просто зупинитись варто… відчути мрії тих… — що надихають і взяти кави тут… чи десь за кілька метрів 

          Зустріти сонце… обійняти світ… де кольори переважають!

 

   Не розібратись в собі… якась дика хвилююча порожнеча чим далі тим блище… вже зовсім поруч… та
дивне відчуття feel nothing… — ні подиву ні страху ні бажання… лише оболочка мого Я..., а всередині інша, без доказів себе....
   Вирішую повірити словам… так щиро вони звучать… дають тепло… роблю крок назустріч, всміхаюсь — з появою музики… що з кожним днем лунає все гучніше та з душею...
Та як не дивно зіштовхуюсь об власну необережність… Слова ці крихтами зриваються з реальності, зникаючи без сліду… ніби їх ніколи не вимовляли уста… так переконливо...
 … Бо вірити потрібно в те, що поруч… чию прилеглість відчуваєш без зайвих зізнань ...
Воно тоді нагадує справжність… наповнює тебе Тобою!...
а порожнеча відступає… даючи місце мріям… тут віднаходиш свій світ… проте… вже не одна...

  Коли востаннє ви підносили свій погляд до неба… забуваючи низинність та повсякденність того, що трапляється з вами тут… спостерігали за зорями, неповторним заходом сонця… ?!

 Коли востаннє  віднаходили в собі сміливість мріяти, не зважаючи  на справи та нікчемні  obligations,… мріяти про високе, можливо часом трохи безглузде та як на початку кожен вважає — нездійсненне,… але таке бажане та таке «своє»...?!
 
  Коли востаннє  ви посміхались зовсім незнайомій людині… дорослій… дитині… байдуже..., спостерігали її здивовану та щиру посмішку у відповідь...?!
   
   І все ж таки коли  говорили близьким вам людям як міцно ви їх любите… наскільки не уявляєте без них своє життя..., забуваючи про гордість та принципи...?!

   А спонтанні необдумані речі..., не зважаючи на думку інших..?!

  Мрійте, дорогі, без зупину, любіть всім серцем,  посміхайтесь частіше та з душею… робіть це життя яксравим...і… обов'язково — не забувайте час від часу підносити погляд до неба...

  Кожен черпає для себе натхнення з того, що йому близьке… що змушує інакше дивитись на світ...

  Своє ж я бачу через об'єктив… це ніби єдиний спосіб зупинити час… хоч би й на долю секунди...
він невпинно мчить далі...-  залишаючи назавжди тобі  свою  крихітну частку... 

  Існують люди, що змушують твоє серце і душу сміятись… навіть коли йде дощ і «лихоманить»… поруч ти завжди залишаєшся собою...
  Є люди, від яких мимоволі черпаєш енергію… життєву… підіймаєшся і йдеш вперед!
  Люди- світло… вони зазвичай щирі і прямі… я називаю їх Ангелами на Землі… надихають жити… творити… біля них знаходиш відповіді… та сховане в собі хороше...
  Так звані люди — «утопії»… в наше життя приходять для балансу, вчать не сприймати за належне       cправжність… цінувати… надовго не затримуються… хоча після потрібно чимало часу… щоб навести лад... 

всі… вони… необхідні… як повітря...

to complete our lifes...
             

 Постійна боротьба… з собою, часом, невисказаним… хворим- наболівшим зсередини,… власними поглядами… поглядами, очікуваннями інших... 
   Живу неначе в стороні… на відстані від себе… свого… світу... 
Дика необхідність кинути все… взяти фото камеру, книгу, квиток на потяг, музику… в плеєрі, душі, навколо себе… та посмішку… на вустах… щоб десь там —, де все нове та вільне від душевного багажу та сірості… — взятись за відновлення втраченої мелодії душі, гармонії… за розширення рамок Прекрасного… звільнитись від боротьби… з собою!  
Наблизитись до  себе… в стороні...


 

  Забуваючись… крокую в темряву… Усвідомлюю — стою на порозі прірви душі, переживань.  Вдивляюсь в ніщо… день за днем... 
  Нескінченна кількість хибних кроків,… тимчасовість людей… невідповідність поглядів, почуттів, дотиків…  Нестримне бажання почати заново… дихати..restart the soul… витіснити непотріб..! 
  Новий день розпочинає нову мене, хвилю життя і думок… Заново дихаю… Наостанок вдивляюсь  в темряву… обираючи Світло...

  Сьогодні один  з тих ранків, коли ледь змушуєш себе піднятись з ліжка… точніше запах млинців, полуничного варення та свіжозмеленої кави роблять це за тебе… всмоктуються крізь щілину в дверях, даючи зрозуміти   — сьогодні  - Твій день...і місце в ньому лише для посмішок та хорошого настрою...  
   Відриваю стомлену думками голову від подушки… доповнюю атмосферу ранку улюбленою піснею на програвачі — «Wonderful tonight»...Eric Clapton...  
   Відчиняю вікно, даючи новому дню відбутись… запах осені..  
Мимоволі йду до кухні… а там — Вона… така моя… — найрідніша… Зустрічаю її посмішкою і теплими обіймами… беру чашку з гарячою кавою і усвідомлюю… — допоки існують такі моменти… немає значення — як важко буває прокидатись зранку… які думки не дають спокою...і  якою важкою часом видається пора осені....  
… Так… Головне, щоб вони існували… ними вимірюється життя..  
 

        Цінуйте!                        
                                                                                                                                         05.11.13